Тетяна Цапушел (Менеджер з комунікацій)


Тетяна Цапушел – менеджер з комунікацій. Займається збором інформації, пошуком волонтерів, здійснює комунікацію між працівниками та керівництвом організації.


З настанням 24 лютого життя Тетяни та її сім'ї розділилося на до та після. Ще рік тому, ця дата була для них величезним святом, адже народився їхній синочок, якому вже виповнився один рік.

Цього, вже сумного ранку, синочок разом з Тетяною прокинувся провести тата на службу. Тільки краєм вуха жінка почула, що чоловіка викликали раніше через тривогу. Він обмовився, що можливо перестраховуються, думав, до вечора відмінять тривогу і їх відпустять додому.

Не встигнув чоловік вийти за двері, як у вікні засяяло яскраве світло, пролунав вибух. Страх і нерозуміння... Повз відкриті двері пробігла сусідка, і на питання чоловіка: «Що це було?», відповіла: «Війна почалась».

Швидкість з якою подружжя зібрало речі не описати словами, серце вистрибувало з грудей, а горло пекло від стриманого крику. Ще один вибух. Було дуже гучно.

Тетяна навіть не здогадувалась, що це були ракети, і що прилетіли вони за декілька сотень метрів від дому. Спустившись на перший поверх, у вікні знову побачили яскраве світло і присіли.

Вибух. Вийшли на вулицю. Сусіди, страх, свист… Лягай!

З дитиною на руках Тетяна опинилися на землі. Знову зарево, вибух. Ракети летіли у військову частину. Здавалося, що бахає дуже близько. Згодом Тетяна зрозуміла, якщо б бахнуло поряд, їх би вже не було. Подружжя добігло до машини і одразу приліт. У голові одне: де сховатись?!.

Знову впали на землю. Страх та нерозуміння.. Нарешті застрибнули в машину, виїхали. Тетяна досі не розуміє як чоловік так швидко завів машину. По дорозі ще раз прилетіло.

Жінка каже, що в той момент серце вистрибувало, в горлі горіло, все всередині стискалося. Вибухи було чути ще довго, проте вони були здалеку, вже не так близько. Паніка не вщухала, страх посилювався. Особливо лякав свист машин, звук такий, наче летить снаряд. Далі Тетяна швидко попрощалась з чоловіком. Його «Все буде добре» досі в пам’яті жінки. Знову страх і сльози, тривалий шлях з міста, затори.


Два місяці Тетяна прожила в будинку свекрів з сином та своїми батьками, тоді в хаті їх було 9 чоловік. Звісно, як і більшість українців, вони сподівалися, що війна триватиме декілька тижнів, але ж ні.

Впродовж першого місяця жінка боялась будь-яких гучних звуків. Змусила рідних облаштували погріб для перебування під час обстрілу. На благо, не прийшлося туди спускатися. В будинку Тетяна обрала кімнату з найбільшою шумоізоляцією, бо взагалі важко було спати коли чуєш як за 50 кілометрів бахкає, літають винищувачі та ще й грім з блискавкою (до 24 лютого жінка завжди любила таку погоду). Її дитина досі боїться гучних звуків.


Через місяць після початку війни Тетяна дізналась, що в Маріуполі загинув її двоюрідний брат з дітьми та мамою. Від попадання ракети в будинок вижила тільки його дружина. Це було неймовірне потрясіння для Тетяни, їй боляче це усвідомлювати.


Через певний час ситуація в регіоні ставала все тихішою, а емоції посилювались. Психологічно легше не ставало, спільне життя з рідними провокувало на конфлікти. Син постійно чекав, що тато зайде через двері, але його не було. Тоді жінка розуміла, що в них добрі умови і гріх на таке жалітися. Та й на той момент їхати було нікуди, тому вона мовчки проживала всі ці події.


Якось Тетяна з сином змогла з'їздити і побачити чоловіка на один день, вона була рада, що Діма не встиг забути тата. Потім через місяць жінка врешті-решт прийняла рішення повертатися до Києва. Вона не розуміла скільки ще триватиме ця війна, але знала, що краще користуватися можливістю і бути поряд з чоловіком якомога довше.


Багато чого змінилося в сприйнятті Тетяни, вона каже: «Мені важко зараз зрозуміти своє місце у всіх цих подіях, фонова тривожність призводить до втрати, і так за малої кількості енергії. Я вважаю, що одна своїми силами мало що можу зробити. Проте об'єднавшись з людьми, які хочуть створити кращий світ, можна гори звернути.

На жаль, наразі я не знаю, яка мотивація мною керує. Можливо це спроба показати собі і своїй дитині, що ми самі творимо свою реальність. Вже немає тієї мене, що була до війни, але ще досі не усвідомила ким стала сьогодні. Я загубилася в собі і намагаюсь знайти вихід. Знаю лише одне – для чогось я ще потрібна. Дякую Богові, що ми живі і вірю, що 24 лютого знову буде для нас святом».


11 переглядів0 коментарів